Карнаухов Микола Миколайович

Карнау́хов Мико́ла Микола́йович — старший лейтенант Збройних сил України.

Карнаухов Микола Миколайович

Загальна інформація
Народження 20 липня 1965 Кокшетау, Казахстан
Смерть 6 лютого 2015 (49 років) Чорнухине
Псевдонім “Нежурись”
Військова служба
Приналежність Україна
Вид ЗС Збройні сили України
Війни/Битви Війна на сході України, Бої за Дебальцеве
Нагороди та відзнаки
Орден «За мужність» II ступеня Файл:Ukraine-republic042.jpg

10 березня 2015 року тисячі рівнян проводжали в останній путь земляка, який загинув за рідну Україну, Миколу Карнаухова. З ранку у жалобі перебував головний корпус НУВГП, з яким більше трьох десятків років тому доля пов’язала нашого друга та колегу, старшого лейтенанта Збройних сил України, а у мирному житті – доцента, кандидата технічних наук, вмілого інженера та чудового викладача.

Життєпис

Восени 1982 року випускник Бугринської середньої школи (що на Гощанщині) разом з кількома друзями став студентом Українського інституту інженерів водного господарства. Майбутній механік після року навчання був призваний до тодішньої Радянської армії, проходив службу у Військово-повітряних силах, де обслуговував потужні стратегічні бомбардувальники. За розповідями товаришів по службі, був душею компанії, а за друзів був готовий віддати все… Демобілізувавшись, Микола продовжував «гризти граніт науки» і після захисту дипломного проекту був запрошений працювати у науково-дослідному секторі інституту. Згодом став аспірантом, під керівництвом доцента кафедри будівельних і меліоративних машин Святослава Кравця, нині – професора, доктора технічних наук, досліджував процеси руйнування ґрунтів. Не раз і не два молодий науковець виїжджав на польові дослідження винайденого робочого органу, а згодом – у 1999 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук.

На той час Микола Миколайович вже працював на кафедрі автомобілів, автомобільного господарства та технології металів. Молодий викладач гармонійно вписався у колектив, дуже швидко заслужив повагу та авторитет у студентів. Спочатку працював асистентом, згодом став лектором. Миколі Миколайовичу довелося розробляти нові курси для майбутніх автомобілістів – «Комплексна механізація технологічних процесів», «Фірмове обслуговування транспортних засобів», «Технічна експлуатація автомобілів».

Військова служба

Навесні 2014 року Микола отримав повістку з військкомату і пройшов медичну комісію. Але тоді його не призвали. Та пройшло неповних чотири місяці – і Микола одягнув військову форму. Після місячного навчання на Львівщині став сапером і відбув на Кіровоградщину, де базувався його батальйон «Кіровоград-1». Саме звідти він з товаришами виїжджав у зону бойових дій, а після виконання завдання – повертався на базу.

З тих часів його друзі та колеги стали волонтерами – намагалися, наскільки це було у їх силах, допомогти Миколі та його підрозділу. Щоправда, кожного разу, коли його запитували, що потрібно вислати – відповідав: «Нічого, в нас все є.». Але завжди радів передачам. Якось він отримав від волонтерського батальйону «ДАР» посилку, де, крім термобілизни та теплих речей, були і балаклави з замочком біля рота. То він з друзями навіть фотографувався у них. А коли довелося майже добу не злазити з бронемашини при -25 0С – ці балаклави дуже виручили хлопців.

Де саме стояла його рота? Ніколи не запитували про це, а він якось проговорився, що ходив у розвідку під Горлівку, «осине» гніздо сепаратистів… 29 січня стало датою – до і після. До було важко, а після – нестерпно. Саме тоді кілька друзів отримали СМС-ки: «Не поминайте лихом. Йдемо на Дебальцеве». І після цієї дати від нього приходили лише СМС-ки. Лише один раз він відповів на дзвінок і дуже коротко повідомив, що вони там, де і писав, що нема води і дров. А після 3 лютого СМС-ки закінчилися… Згодом зателефонували його побратими і повідомили, що поранений Микола і ще один його підлеглий залишилися за лінією фронту і від них немає жодної звістки.

Одразу розпочалися активні пошуки, до яких прилучилися дуже багато волонтерів – рівнян, криворіжан, дніпрян, мешканців Луганська та Донеччини… До останнього вірилося, що Микола живий… Та дива не сталося…

Але усвідомити, що Миколи нема – ні, не можливо. Здається, що зараз пролунає дзвінок і він скаже: «Привіт! Як ви там? Пішли на каву...» Так, Микола був кавоманом – без філіжанки цього напою день у нього не починався. Навіть туди, у зону, в кожну посилку друзі намагалися покласти хорошої меленої кави.

«Якщо не я, то хто?» – це про нього. І позивний «Не журись» – не випадково. Не було випадку, коли б до нього звернулися за допомогою, а він не допоміг. Біля нього одразу ставало світло, легко, позитивно… Він і там, насамперед, думав про інших…

А ще, не зважаючи на технічний склад розуму, у душі він був ще й ліриком. Однак про свої вірші зі скромністю казав: «Це не я, це до мене приходить зверху…»

Незадовго до смерті Микола в пам’ять про загиблих побратимів написав такі рядки: …Печаль сповила душі, Але сльоза не йде: Велика жага помсти На вогневий рубіж веде.